Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Вищу освіту я отримав у Львівському політехнічному інституті, де навчався у 1965-70рр. Закінчив електрофізичний факультет, отримав кваліфікацію інженера електронної техніки. Оскільки цей вік у людини найпрекрасніший, то і світлих спогадів про роки навчання вистачає. Хоча не можна не згадати, що це був період, коли російські комуністи, підтримувані доморощеними комуняками, заповзялися створити нову – радянську націю,– що означало вірну загибель всіх інших, крім російської, націй Радянського Союзу. Для цього було задіяно два диявольські механізми – русифікацію і перемішування народів.

Для реалізації першого у Львівську політехніку направляли вчитися кількох іноземних студентів, а потім вимагали від викладачів читати лекції російською мовою. Тоді з нами навчалися в'єтнамці, кубинці, німці, мадяри. Щодо другого механізму, то він діяв дуже просто: після закінчення вузу українців скеровували на роботу в Росію, а звідти в Україну присилали Харитонових, Сидорових, Зубкових. Мене, кому цікаво, скерували на роботу до міста Котовська Тамбовської області.

Про навчання у радянському вузі можна писати романи, поеми, опери (були й такі, що писали операм). Я ж обмежуся лише трьома спогадами:

НІЧНІ ГОСТІ

Після закінчення Стрийської середньої школи у 1965 році три однокласники – Петро Бандера, Роман Іванус та Василь Шпіцер – приїхали у Львів поступати до політехнічного інституту. Здали приймальній комісії необхідні документи, а нам видали направлення на поселення у студентський гуртожиток, який був тоді вільний з причини літніх канікул. Поселилися в кімнаті гуртожитку на вулиці Чистій: три молоді абітурієнти-стрияни, а четвертий – демобілізований із армії солдат в уніформі. Познайомилися, перекусили і взялися до науки. Працювали допізна, а потім полягали спати.

Незважаючи на неймовірну втому і здоровий молодий організм, сон у мене був неспокійний: щось не давало спати, постійно перекидався з боку на бік, снилися колючі тернові хащі, кусючі комарі, злі мухи, надоїдливі оводи. Врешті-решт довелося розплющити очі, і що я побачив?

Ромцьо, скулившись калачиком, спав на столі. Петро – у позі замріяного мислителя – дрімав, сидячи на кріслі. А моє тіло було вкрите пухирями і нестерпно свербіло. Стареньке пожовкле простирало почервоніло від плямок крові, перемішаної з тільцями розчавлених гидких комах.

– Боже, що то таке? – вигукнув я. Петро відкрив одне око і спокійно відповів:

– Блощиці. Привикай до життя радянського студента. То лише початок.

– А солдат?

– Солдат спить. Вони його знають.

Такою була моя перша ніч у Львові.

ҐУСІ-ҐУСІ!..

Друга половина 60-х років минулого століття характерна напливом студентів-іноземців у Львівському політехнічному інституті. Тут навчалися кубинці, угорці, в'єтнамці, німці та інші друзі Радянського Союзу. За благими намірами дати вищу освіту прихильникам комуністичної ідеї вочевидь виглядала морда великодержавного русифікатора: тепер всі лекції викладачі, навіть якщо вони володіли російською недосконало, змушені були читати лише мовою партії.

Німецькі студенти були найбільш організованими, хутко зібрали з-поміж себе музикантів та створили ансамбль 'Берлін Бубіс', який став дуже популярним. На вечорах танців у студентському клубі за участю 'Берлін Бубіс' завжди був аншлаг. 'Бубіси' давали концерти, брали участь у молодіжних вечорах, святах, фестивалях. А найбільшого успіху вони зазнали на Московському фестивалі студентів-іноземців. За виконання пісні 'Ґусі-ґусі' їм вручили головний приз та ще й додаткову спеціальну нагороду – величезну, добре вгодовану гуску, що тоді було неабияким дефіцитом.

Щасливі переможці міжнародного конкурсу повернулися у рідний львівський гуртожиток і вирішили влаштувати собі свято з щедрим столом, на якому найпочесніше місце належало посісти згаданій гусці. Найкращий їхній кухар, якого за тонюсінький голосок називали 'євнух', взявся засмажити гуску за всіма правилами саксонської кухні. Три найкращі музиканти допомагали 'євнухові' чаклувати над гусятницею. Німецьке земляцтво у Львові принесло всі свої національні приправи для гуски, а також ковбаси, шинки, сосиски, рибу і справжній делікатес – німецьке пиво. З кухні першого поверху студентського гуртожитку потужно били у ніздрі неперевершено звабливі пахощі. Гуртожиток завмер, тільки німчики заклопотано метушилися довкола накритого столу, на якому вже чекала розкішна закуска. Нарешті до кімнати зайшли 'євнух' з трьома помічниками і головний кухар урочисто оголосив, що 'ґус ждет'. Всі кинулися на кухню, але гуска разом з гусятницею десь пропали.

Зчинився неймовірний ґвалт, музиканти лементували, 'євнух' дуже голосно верещав на високих тонах. Різку, картаву німецьку мову трошки пом'якшували вишукані слова з лексикону російськомовних студентів, яких надуживали розлючені герої Московського фестивалю. Врешті кинулися до голови студради, який вирішив провести тотальний обшук гуртожитку і знайти та покарати зловмисників. Залучили всіх членів студради, активістів, коменданта гуртожитку, навіть зателефонували в міліцію – як-не-як, а подія тягнула на міжнародний скандал. Надію на успішне завершення пошукової кампанії вселяв непереборний аромат гуски, що повинен був виказати місце її знаходження.

Заглянули у кожну кімнату на першому поверсі, другому, третьому, четвертому. Пахощі засмаженої по-саксонськи гуски щораз більше посилювалися. Нарешті дісталися останнього, п'ятого поверху. Вже з коридору круто пахнуло ароматом злощасної гуски. Детективи кинулися по кімнатах, а 'євнух' з відомих тільки йому причин відразу рвонув на кухню. За хвилю звідти пролунав вигук-зойк: 'Нашел!'. Втішені пошуковці майнули до студентської кухнини, але…

На столі аж вилискувала добре вичищена, витерта хлібним м'якушем і, здавалося, вилизана гусятниця, а в ній – сумлінно обглодані кісточки головної героїні цієї розповіді.

У САМОВАРА

Останній курс навчання у політехніці. П'ятикурсники вже відчували себе господарями долі – крупними людьми, великими вченими, що сидять біля пульта синхрофазотрону і напиндючено пояснюють посполитим землянам як виник Всесвіт та звідки взялося життя на Землі. Трималися достоту так, як сьогодні поводяться 'діди-дембеля' після піврічної служби у збройних силах України. Випускників тепер поселяли у гуртожитках на першому поверсі, щоб не втомлювали ніг підніманням по сходах. А що найважливіше, – якщо п'ятикурсник прийде від дівчини пізно вночі, то не треба просити чергового відкрити зачинені на ніч вхідні двері гуртожитку, а можна влізти до своєї кімнати через вікно.

Любили і вміли старшокурсники розважатися. Сюди входили не тільки багатогодинні партії гри у преферанс, походи в кіно, на танці, але й дотепно влаштовані студентські гулянки. Якось в одній кімнаті, де мешкали українець, білорус, естонець та росіянин надумали провести молодіжний вечір під назвою 'Чай с бубликами'. Стіл удекорували вишукано: величезним – десь на тридцять літрів – самоваром; навпроти кожного з щільно розставлених навколо столу табуретів стояла пляшка горілки 'Столичная', на шийку якої, мов намисто, було одягнуто бублик; біля пляшки – славновідомий стакан-гранчак.

Забава вдалася. Самовар працював без перебоїв, бубликів вистачало, 'Столичну' приносили все нові і нові гості. Компанія після кожного тосту знаходила свіжі теми для розмов, регулярно виникало бажання заспівати, дехто голосно з'ясовував стосунки, все частіше поверталися до питання про взаємоповагу. За таким столом час линув непомітно, але згодом дехто вже захотів спати та й господарі втомилися. Коли проспівали перші півні, в кімнаті залишилися тільки чотири постійні мешканці, які тут же заснули.

Щойно зійшло сонце, як заскочив сусід і крикнув, що до гуртожитку йде делегація на чолі з деканом. Всі миттю отверезіли, кинулися прибирати приміщення. Але куди ж подіти десятки пляшок з-під 'Столичної', якщо декан вже в коридорі і прямує саме до їхньої кімнати. Рішення прийшло блискавично: поскладали пляшки на ліжко і застелили коцом, а самі посідали за стіл, ніби вчаться. Мабуть, сусіди, що мучилися від гульок всеньку ніч, 'накапали', а може й стукачі, яких не бракувало тоді серед студентів, але декан був дуже здивований – очікуваного безладу чи наслідків 'всеношної' не було. Заглянув до шафи, під ліжка, у шухляди – нічого. Трохи розгублений декан поставив кілька запитань і вже пішов до виходу, але раптом звернув увагу на плакат, що висів на стіні над ліжком. Старенький підійшов ближче, одягнув окуляри і почав уважно його розглядати. На плакаті був намальований (спеціально до минулого вечора) стіл з великим самоваром, за яким сиділа парочка, а під столом лежала п'яна жінка. Внизу напис: 'У самовара я и моя Маша, жена законная валялась под столом'.

– Ану, дайте мені цей плакат, я повішу його у деканаті, – мовив Іван Васильович.

Білорус, втішений що все так легко обійшлося, стрибнув на ліжко і… так-так – з ліжка на підлогу супроводжувані противним дзенькотом посипалися порожні пляшки з етикетками 'Столичная'.

Закрити